Надрукувати

Після обрання Віктора Януковича президентом, в очікуванні парламентських виборів суспільство активно шукає «інших» політиків, «іншу» політичну силу. Новостворені громадські рухи і політичні проекти намагаються вдовольнити цей попит. Ми вирішили дослідити суть цих рухів і пошукати здорову альтернативу чинному ладу.

Для аналізу ми обрали кілька характеристик, за якими оцінюватимемо кожну із груп:

- наявність чіткої ідеологічної платформи, проекту реформ;

- впізнаванність лідерів;

 - наявність команди фахівців з певних напрямків, компетентних у законотворчості; 

- розвинута партійна структура;

- позитивний досвід/досягнення;

- темні або сірі епізоди з минулого, які значно погіршують реноме політичної сили;

- достатні і, головне, прозорі джерела фінансування передвиборчої кампанії;

- ресурси для досягнення політичних цілей (власні медіа, підтримка виборців за регіоном або родом діяльності тощо).

Громадянська позиція

Одною із першим «альтернатив», яка оформилась як партія і озвучила бажання увійти в новий парламент була «Громадянська позиція» колишнього міністра оборони Анатолія Гриценка. Пан Анатолій має якісну освіту, у тому числі й закордонну, що дуже рідкісне явище для українських державних діячів. Але персоною Гриценка всі досягнення і переваги «Громадянської платформи» й закінчуються. Про наявність розгалуженої партійної структури, сформованої програми не йдеться. Заяви, декларації, коментарі продукує лише екс-міністр оборони. 

Але це - половина проблеми. Крім питань з національної оборони, реформування армії, геополітичного посилення, існує низка інших проблем, котрі турбують пересічного виборця в першу чергу. Що думає «Громадянська позиція» з приводу сільського господарства, ЖКГ, фіскальної політики тощо - важко довідатися. Адже партія не показує ані програми, ані бачення розвитку країни, не озвучує конкретних пропозицій. 

Погіршують картину скелети з минулого. На посаді міністра оборони Гриценко не зумів оминути скандалів і неприємних епізодів із підконтрольними йому відомствами та чиновниками. У квітні 2006 року за його ініціативою був створений Державний департамент надлишкового майна і земель, у повноваження якого входили питання вилучення майна з власності міністерства оборони та контроль над подальшим використанням. Напередодні виникнення департаменту було звільнено заступника міністра оборони В’ячеслава Кредісова, який відповідав якраз за реалізацію надлишкового майна. Його звільнили за створення корупційних схем незаконного вилучення військових фондів, зокрема у Криму, через ТОВ „Барконд“. Посади позбавили - але не посадили.

З майном міністерства були пов’язвані й інші неприємні історії. Зокрема, з підприємствами «Укроборонбуд» та «Експертінформ», за якими шлейфом тягнуться історії із «освоєнням» у Києві військового містечка, вкрадені гектари територій у Криму, в Одесі і приватизований одеський дитячий табір Міноборони з будинком офіцерів у Житомирі тощо.  

Відносно фінансування партії Гриценка немає жодної ясності. На сайті існує якась примітивна форма для пожертв (декларують, що фінансування відбувається за рахунок прихильників), але з таким підходом не буде зібрано й десятої частини для перевиборчого фонду.

У порівнянні з іншими альтернативними політсилами є умовний власний ресурс – видання «Дзеркало тижня». Хоча його читають лише у вузьких колах, чого недостатньо для досягнення 5% бар’єру на виборах. 

Україна Майбутнього

Один із нових політичних проектів, в якого немає жодного майбутнього. Колишній нардеп-бютівець Святослав Олійник - кажуть, на гроші Коломойського - створив власний політичний проект, який донедавна був лише групою у Facebook і чотирьома десятками депутатів у радах різного рівня Дніпропетровської області. Програма реформ - загальна і невиразна. Якісної різниці від діючих парламентських партій немає. Тому довго зупинятися на цьому проекті не будемо.  

Демократичний альянс

Із низки «альтернатив» ця - одна із найбільш перспективних. У січні цього року керівництво громадської організації «ДемАльянс» заявило, що «пішло на вимушений крок»: «За роки громадської діяльності ми зрозуміли, що не можна змусити жадібних і брехливих політиків працювати в інтересах громадян». Тому вони стали партією.

До переваг цього політичного проекту можна віднести наявність справжньої мережі регіональних осередків (одна із небагатьох молодіжних громадських організацій, яка досягла такого). В певних регіонах організація стала відомою завдяки місцевим ініціативам з протидії беззаконню влади. «ДемАльянс» також долучився до створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків. А успішні освітні проекти (школи молодого лідера, громадянської журналістики і практичної адвокації) зробили цю організацію авторитетною серед молоді. 

Керівництво «ДемАльянсу» працює в команді не першій рік. Кожен з них під час громадської діяльності здобув досвід і теоретичні знання (численні стажування у національних і міжнародних організаціях, владних структурах). 

В теорії, вони мають шанси перетягнути на себе молодіжний електорат (потенційно 3-5 млн виборців). Але їхні сподівання потрапити до Верховної Ради сьомого скликання, так само як і перемогти на якомусь з мажоритарних округів - щонайменше, наївні. 

Тим паче, що партія «ДемАльянс» задекларувала поповнення партійного гаманця за рахунок пожертв членів і прихильників. За такий короткий період їм явно не вдасться знайти достатньою кількість прихильників-спонсорів, щоб повноцінно вести передвиборчу агітацію.

Лідери «ДемАльянсу» поки що не представили виразної і детальної концепції реформування країни. Зупинились на рівні загальних тез і декларацій. Відсутність серйозного політичного досвіду, з одного боку, виключає наявність «антидосягнень», а з іншого – не дозволяє чимось конкретним похвалитися перед виборцем і переконати його віддати голос саме за «Демократичний альянс». 

Вибори-2012 можуть стати хорошим трампліном для подальших успіхів. Першочерговими завданнями повинні стати – створення мережі прихильників, рекрутинг активних молодих людей. Результат в 1% може цілком вважатися позитивним. Наступним успіхом може стати прохід в окремі ради на виборах до органів місцевого самоврядування. І вже від того результату можна визначати вірогідність виникнення парламентської  фракції «Демократичний альянс».  

«Ми – європейці»

Рух, переважно, українських журналістів і блогерів під назвою «Ми – європейці» некоректно називати передвиборчим проектом. Принаймні, його учасники не озвучували прагнення пройти до парламенту. Але вони цікаві як приклад рефлексії певної частини українського суспільства на «антиєвропейську» політику Януковича (перш за все, йдеться про насадження суспільного ладу, що суперечить цінностям Європи). 

Спільнота критично мислячих громадян України готова збиратися і декларувати свою «європейськість». Водночас, вони самі до кінця не розібралися щодо змісту європейських цінностей.  

«Ми – європейці» - лакмусовий папірець для України. Прагнення альтернатив Януковичу знаходиться на рівні здатності створити групу у Facebook. Звісно, ця спільнота не має жодного уявлення про механізми, необхідні для здійснення їхніх прагнень. 

Малоймовірно, що  з цього середовища утвориться більш-менш боєздатна сила. Розмови з горнятком кави перед монітором лептопа – межа розвитку «європейської ініціативи». 

Самоврядна Альтернативна Мережа

Сайт видання «Українська правда» став майданчиком для презентації ще одного проекту із кодовою назвою САМ. Що таке САМ - зрозуміти дуже важко: чи це партія, чи громадська ініціатива - або просто задекларована ідея стати альтернативою нинішній владі і не надто кращій опозиції?

Напевно, ініціатори САМу самі (пардон за тавтологію) не дуже знають, що саме вони ініціювали. Засновники поки що визначили три головних завдання: 

- допомогти людям самоорганізуватися задля вирішення конкретних проблем, 

- спроектувати успішну державу Україна на принципах sustainable development - гармонійного розвитку, 

- привести до влади своїх політичних представників і змусити їх втілити цей проект.

«Самівці» пропонують почати зі «справ, якими ми вже займаємося». А саме: благоустрій свого двору, району, міста; боротьба з шкідливими звичками та пропаганда здорового способу життя, дбайливого ставлення до природи; захист малого і середнього бізнесу; захист політичних в'язнів. 

Реаліхзації ідеалів САМу перешкоджає невизначене юридичне тло. Вони обіцяють підтримати активістів мережі у вирішенні суспільно важливих проблем і пройти школу громадського активізму, «закінчення» якої виявить справжніх лідерів. Ще одне ноу-хау – визначення найкращих кандидатів до парламенту та Київради. 

Якщо вони говорять про праймеріз, то повинні усвідомлювати, що ця об’ємна організаційна робота реалізується лише в рамках сталих політичних партій, що виробляли подібну схему не одне десятиліття. Зробити це одним махом, в межах об’єднання, яке навіть немає фіксованого членства – самообман. 

На сьогодні умовними лідерами нової політичної сили заявлені Володимир В'ятрович, Ганна Гопко, Ольга Галабала, Андрій Когут, Едуард Курганський, Ігор Луценко, Максим Маньковський, Анатолій Пінчук, Тарас Плахтій, Вікторія Сюмар, Єгор Соболєв, Наталія Соколенко, Світлана Тараненко, Михайло Чаплига, Ярина Ясиневич. Кожен з них є гідним фахівцем у своїй сфері, але вони відомі у дуже вузьких колах.

На зауваження скептиків, що це – тусовка журналістів, один із ініціаторів САМу Ігор Луценко відповів, що не варто недооцінювати «акул пера»: «16 березня 2008 року активісти "Збережи Старий Київ" (в основному журналісти) вдесятьох перекрили вулицю Шовковичну, і двадцять міліціонерів їх так і не змогли спакувати». Але різниця в тому, що готувати законопроекти, лобіювати їх, аналізувати інші законотворчі ініціативи – це далеко не те саме, що перекрити вулицю. 

Відсутність структурованості, чітких і зрозумілих ідей в суміші з політичними амбіціями можуть породити лише розчарування у такому явищі, як «альтернатива». Вести блог або авторську колонку на «Українські правді», створити фан-сторінку у Facebook і поспілкуватися у колі знайомих і приємних людей... Цього явно недостатньо для перемоги у жорстких і нещадних перегонах. 

Ініціативі на кшталт САМ (якщо вони дійсно хочуть щось змінити, а не отримати депутатські посвідчення) варто обмежитися вимогами до влади і відстеження партійних списків на предмет наявності кандидатів, що замішані в корупції та інших неетичних речах. Як це було зроблено в Румунії. 

Якщо підсумувати, то для всіх «альтернатив» характерна відсутність чіткої, логічної, послідовної і реальної стратегії змін в Україні (готових для втілення проектів). Антирегіоналівська риторика не відрізняє їх від опозиційних партій.

Так само їх єднає відсутність достатніх ресурсів для перемоги, а декларація знайти фінансування в прихильників залишається лише словами (принаймні, ніхто не назвав механізмів, завдяки яким вдасться переконати людей віддати гривню саме цій партії).  

Ще однією вадою незалежних об’єднань є «синдром інтернету». Поки що вся активність зводиться до статей в електронних виданнях і дискусій в блогах, соц.мережах. Для когось цитованість у пошукових системах створює ілюзію достатньої соціальної базу для здобуття влади.    

Крім «Демократичного альянсу», ніхто не має розвинених регіональних структур. Але ж вибори до Верховної Ради відбуваються не лише у столиці, а й у маленькому селі чи райцентрі. 

Звісно, треба вітати будь-які спроби побудови цивілізованого політичного простору, котрий функціонує за зрозумілими і прозорими правилами. Але сподіватися на народження альтернативи в особі молодих партій – наївно. Тут вся надія на мажоритарників, яких оберуть за конкретні досягнення і виразну політичну програму. Принаймні в тих округах, де «гречка» не є самоціллю існування.

http://infoporn.org.ua